На території села знайдено залишки давньоруського городища X—XI століть, що свідчить про заселення цих місць ще з часів Київської Руси. У центрі села, на березі річки знайдено залишки древнього городища, котре називали Замчищем, обнесеного валами. В городищі розміщувалася католицька церква та садиба священника. Також виявлено 32 кургани в чотирьох групах.
Перша письмова згадка датується 1566 роком. Заселене в 1577 році, як містечко, центр маєтку князів Острозьких Звягельського ключа, на правобережжі Случі, площею території бизько 50 квадратних миль. У 1581 році київський воєвода, князь Костянтин Острозький, вніс податку від 15 осадників та 18 загородників. Згадується в акті від 21 липня 1586 року — князь Костянтин Острозький, котрому належало село, розпорядився видати всіх селян, що втекли від князя Якима Корецького до Барашів. В акті від 11 червня 1605 року згадується про знищення стародавньої дороги від містечка Пулин до с. Бараші.
Згодом перейшло до Станіслава Любомирського, як придане за Христею Острозькою, донькою князя Олександра. У 1628 році Любомирський вносить з Барашівського маєтку 540 злотих 12 грошів. Згодом село переходить до Липських. В листі від 7 лютого 1682 року, власник села, сандецький староста Ян Липський, наказує своєму урядникові в Барашах Шуминському не гнобити селян.
Згадується в люстрації Житомирського замку 1754 року, як село, що сплачувало 2 злотих і 5 грошів до замку та 9 злотих і 8 грошів — на міліцію.
Околиці села були багатими на порцелянову глину, тож, у 1854 році, Анелею Рациборською, у Барашах була заснована фабрика порцеляни. У 1881 році на Барашівському порцеляновому заводі було 4 печі, виготовлялося до 150 тис. штук фарфорового та фаянсового посуду на 15 тис. рублів. Власницею заводу була А. Рациборська, орендатором — купець Гершфельд.
В другій половині 19 століття — село при річці Уж, центр Барашівської волості Житомирського повіту, за 80 верст від Житомира, 40 верст від найближчої поштової станції в Новограді-Волинському, 100 верст від найближчої залізничної станції Полонне. Православна парафія 4-го класу, включала села Бобрицю (8 верст), Киянку (8 верст), Симони (6 верст), Усолуси (12 верст) та 4 німецькі колонії: Крем’янку, Оскарівку, Сорочень і Червону Федорівку (Майдан). Сусідні парафії, Рясне та Андрієвичі, розміщувалися за 9 верст. До парафії належало 59 десятин землі, з яких 3 дес. — садиба, рілля — 36 дес, сіножаті — 20 дес. У 1867 році побудовано дерев’яну церкву Преображення Господнього. Неподалік церкви, в урочищі Миколинці, на благодатному джерелі Миколая побудовано капличку. Серед місцевих вважалося, що криничка має цілющі властивості. В селі були водяний млин, порцеляновий завод, римсько-католицький костел. За іншими даними, це була каплиця, що належала до Пулинської парафії.
У 1872 році в селі відкрилося однокласне народне училище. Заклад розміщувався в громадській будівлі, мав одного вчителя та 42 учні, утримувався за державні та громадські, в тому числі, церковні, кошти.
Станом на 1885 рік, у колишньому власницькому селі, центрі Барашівської волості Житомирського повіту Волинської губернії існували православна церква, костел, єврейський молитовний будинок, школа, 2 заїзди та порцеляновий завод.
В кінці 19 століття — село на річці Уж, центр Барашівської волості Житомирського повіту, за 80 верст від Житомира, поштова станція — Новоград-Волинський. В селі були парафіяльна церква, католицька каплиця (належала до Пулинської парафії), волосне правління, школа, млин, порцелянова фабрика з обсягом продукції 15 тис. рублів. Власність Раїси Максимович, котра мала тут 2 790 дес. землі. Раніше належало Грушецьким.
В 1906 році — село Барашівської волості (1-го стану) Житомирського повіту Волинської губернії. Відстань до повітового та губернського центру, м. Житомир, становила 75 верст. Найближче поштово-телеграфне відділення розташовувалось в містечку Горошки.
У 1905 році однокласне народне училище реорганізоване у двокласне, а у 1923 році зараховане до розряду земських училищ. Навчалося 117 хлопчиків та 19 дівчаток. У 1922 році училище стало семирічною школою для всіх дітей, у 1928 році — школою колгоспної молоді, у 1935 році — середньою школою з десятирічним терміном навчання.
У 1923 році село увійшло до складу новоствореної Барашівської сільської ради, адміністративний центр ради, від 7 березня 1923 року — адміністративний центр Барашівського району Коростенської округи.
У 1931 році в селі почала працювати електростанція, у 1935 році відкрито середню школу.
Під час голодомору у 1932—1933 років в селі померло 37 чоловік. В період загострення комуністично-сталінського терору проти українського народу в 30-і роки минулого століття, органами НКВС було заарештовано та позбавлено волі на різні терміни 70 жителів села, з яких 26 чоловік розстріляно. Нині всі постраждалі від радянської влади реабілітовані.
На фронтах Другої світової війни воювали 802 селян, з них 192 загинули, 309 нагороджені орденами та медалями. На їх честь в селі споруджено пам’ятник.
В радянські часи в селі розміщувалася центральна садиба колгоспу, котрий мав близько 4 тисяч землі, в тому числі 1,9 тис. ріллі. В селі були 5 крамниць, 2 їдальні, відділення зв’язку, майстерні побутового обслуговування, дільнична лікарня, поліклініка, середня школа, будинок культури, кінотеатр, бібліотека.
30 грудня 1962 року, внаслідок ліквідації Барашівського району, разом із сільською радою увійшло до складу Ємільчинського району Житомирської області.
Сільська футбольна команда «Бараші» стала чемпіоном Житомирської області з футболу 2011 року.
28 липня 2016 року увійшло до складу Барашівської сільської територіальної громади Ємільчинського району Житомирської області, адміністративний центр громади.
24 вересня 2016 року відбулося святкування 450-річниці від першої писемної згадки про село Бараші. Серед запрошених гостей був народний депутат України Литвин Володимир Михайлович.
Від 19 липня 2020 року, разом з громадою, в складі новоствореного Новоград-Волинського району Житомирської області
